image image image image image
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

«Всі речі закапані сльозами» — в краєзнавчому музеї тільки три дні працює зворушлива експозиція

У понеділок, 10 грудня, в Мелітопольському краєзнавчому музеї почала свою роботу пересувна виставка «Блокпост пам’яті».

Організатори гармонійно вписали її в експозицію, яка стосується Другої світової війни та стендів, присвячених АТО. Виставка розповідає про тих, хто загинув на території Донбасу, і орієнтована головним чином на школярів та студентів. Але це потрібно побачити всім. Заради того, щоб розуміти, що загиблі бійці — це не тільки цифри на сторінках, а конкретні люди, долі, які обірвалися.

— Ми зберігаємо пам’ять про наших загиблих захисників, — розповідає Павло Нетьосов, науковий співробітник Національного військово-історичного музею України, учасник місії «Евакуація-200» Генерального штабу Збройних сил України. — Це один з проектів, якими ми займаємося. Є ще проект «Стіна пам’яті», який об’єднує всіх загиблих. В кожному місті є така стіна. Але в Києві на мурах Михайлівського золотоверхого собору зібрані усі, незалежно від того, до якого відомства вони належать, до якого батальйону. Всі розміщені однаково за місцем народження і місцем поховання.

Виставку можна умовно поділити на дві частини. Перша частина — це те, що було зібрано поряд з тілами загиблих. Друга — це особисті речі, які надавали родини загиблих. Більшість загиблих хлопців, яких можна побачити на фотографіях, були зібрані на полі бою, в братських могилах учасниками проекту і повернуті родинам.

— Дуже важко розмовляти з мамою або татом, які втратили найдорожче, — каже Павло Нетьосов. — В нас така можливість була. Ми зробили перший крок. Звернулися. Не одразу нам всі все понесли, це довгий шлях. Кожна вітрина збиралася, можна казати, роками. Всі речі закапані сльозами.

Од початку, коли гине захисник, і до того моменту, як його поховали, іде пошукова робота. Проводиться ексгумація, беруться зразки ДНК, зіставляються з існуючою базою, повторні перевірки зіставляють ці зразки з ДНК родичів, щоб уникнути помилок. Учасники проекту займаються цим спільно зі Збройними силами, допомагають слідчим органам Запорізької, Дніпропетровської, Луганської, Донецької областей. Але навіть після всіх перевірок не всі батьки і родичі загиблих вірять, що це саме їхній син, чоловік, брат. Вони сподіваються, що він ще повернеться, і плекають надію побачити його живим.

На питання про те, який експонат виставки він вважає найважчим, Павло Нетьосов демонструє вітрину з розтрощеними мобільними телефонами.

— Основні наші відвідувачі — це діти. І зараз діти дуже складно сприймають ту реальність, яка є. Вони її сприймають через мобільні телефони. Це велика частина їх життя. Я їм показую одну вітрину, яка, на мій погляд, впливає на них найсильніше. Це вітрина, на якій зібрані на полі бою 15 телефонів. 15 телефонів — це 15 людських життів. Маленький такий ящичок з-під гранат.

На одній зі стін експозиції висить білий купол парашута. Це тормозний парашут мелітопольського Іл-76, збитого в 2014 році.

Сніжана Потапчук, яка знімала фільм про цю трагічну подію, вела зйомку родин загиблих виключно на фоні цього парашута. Пізніше на ньому зробили написи — номери бортів, які були збиті за весь період збройного протистояння. Потім цей парашут був пронесений родинами загиблих «Ходою нескорених» через Хрещатик.

Виставка «Блокпост пам’яті» вже побувала в Кам’янському, Запоріжжі. В Мелітополі вона буде працювати ще 2 дні — 11 та 12 грудня. Далі їде в Кривий Ріг.

— Все це робиться на громадських засадах, — зауважує Павло. — В нас у кожного є своя робота, де ми заробляємо гроші. А це ми робимо для України. Але ми самі не спроможні були б це зробити. Це дуже багато питань — починаючи з транспорту і його заправки. Тому ми вдячні Національному військово-історичному музею України, Генеральному штабу Збройних сил України, управлінню цивільно-військового співробітництва, пошуковому відділу.

Студенти МДПУ, які стали першими відвідувачами виставки, були дуже вражені тим, що побачили. Коли Павло розповідав про конкретні знахідки й показував відео, які знімали загиблі на передовій, дівчата почали втирати сльози. Та й не тільки дівчата.

— Знаєте, враження такі, що в мене калатає серце, не можу зосередитися на якихось певних думках, мене постійно тягне до тих виставкових ящиків, — ділиться зі мною Лариса Полякова, куратор з національно-патріотичного виховання МДПУ, доцент кафедри історії, кандидат історичних наук. — Коли я починаю дивитися на обличчя тих хлопців, які загинули, це мене дуже сильно вражає. Я зараз своїх студентів підвела б до кожного ящика і показала обличчя цих молодих хлопців. Ми повинні дітям доводити всю правду про ті події, які відбуваються у нас в Україні. Як можна більше показувати, що це є, це близько і що гинуть їх ровесники, молоді люди і люди віком, як їхні батьки, і що це продовжується…