image image image image image
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Остарбайтери не забуті

12:02 20.02.2014

ФОТО НОРВЕЗЬКОЇ РОДИНИ БЕРІГ УСЕ ЖИТТЯострабайтери

2 квітня 2011 р. голова благодійого фонду «Надія і Батьківщина» Харальд  Хансен взяв інтерв’ю у жителя села  Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області Вісича  Івана Олексійовича  1921 року народження. На основі цього інтерв’ю склав розповідь, уривки з якої ми приводимо.

«В травні 1940 р. Іван Вісич був призваний  на строкову військову службу  до лав Радянської  армії і проходив її в Білорусії, де і застав  початок війни. В серпні 1941 р. потрапив у фашистський полон на території Смоленської обл. Звідти  разом з сотнями  інших  полонених  був доставлений в товарних вагонах до Німеччини. Там було проведено медогляд та перегруповано радянських невільників відповідно до їх стану здоров’я та фізичних даних. Одних відправили на фізичні роботи у табори праці в окуповані фашистами країни Європи, інших — в концентраційні табори.

Група  полонених в декілька сот осіб, в якій був Іван Вісіч, пароплавом була  переправлена до Норвегії. Людей перевозили у вантажних трюмах без води. За їжу була сира бруква, яку кидали в трюми, наче свиням.  Було дуже душно, мучила спрага. Щоб якось вгамувати її, люди злизували краплі вологи, що виступала на стінах трюмів корабля. Багато померло від задухи та нестачі води.

В жовтні 1942 р. німецький корабель з полоненими прийшов у морський порт міста Осло, що в Норвегії. Звідти поїздом людей переправили до Лілехамера, інше норвезьке місто. Там збудували табір для проживання, але зимували вже в іншому — Трондхеймі. Там радянські примусові робітники будували бункери для німецьких підводних човнів. То була дуже важка і виснажлива праця. Умови проживання були нестерпні. Холод, хвороби, харчування дуже погане: суп із бруквою, хліб навпіл із тирсою. Голод  допікав найбільше. Пліч-о-пліч  з остарбайтерами працювали  місцеві  норвезькі жителі. Але їх було мало у порівнянні з нашими людьми, і вони отримували  за свою роботу заробітну плату. Тобто це були вільнонаймані  працівники. Їм фашисти довіряли виконувати більш відповідальну роботу, пов’язану з електрикою та різними механізмами.

Івану Вісичу пощастило працювати разом з норвежцем Арне Берсосом. Цей чоловік часто ділився в обідню перерву з нашим земляком своїм обідом, чим допоміг йому вижити, не вмерти від голоду та знесилення.

В травні 1945 р., коли німецькі війська покинули територію Норвегії,  радянські остаробайтери  чекали своєї черги  від’їзду на Батьківщину, життя полонених значно полегшилось. Вони вже могли виходити в місто, спілкуватися з місцевим населенням.

Одного дня Арне Берсос запросив Івана до себе додому на обід. Під час обіду наш земляк познайомився з родиною свого спасителя: дружиною Арне  Сігрюн та дітьми, яких звали Тур, Ранді та Роар. Прощаючись, Арне подарував на згадку фото своєї сім’ї та попросив  Івана написати їм листа з України після повернення  додому. В рідному селі Іван  зрозумів, що відправити листа до Норвегії рівносильно засудженню на каторжні роботи до Сибіру. Такий тоді був час. Але фотокартку із зображенням родини Берсос Іван беріг усе життя.

В  одному з численних листів, що прийшли у 2009 р. у  відгук на  статтю  нашого фонду у  «Сільських  вістях», ми знайшли цю історію  Івана Вісича разом з фотокарткою родини Берсос. Працівники фонду запитали у Івана Олексійовича, чи не хотів би він знайти і зустрітися зі своїм норвезьким  рятівником.  Колишній остарбайтер погодився на пропозицію,  але дуже сумнівався, що нам вдасться  знайти ту  норвезьку сім’ю через  65 років.   Та чудеса бувають і в наш час…

Голова фонду Х. К. П. Хансен  звернувся до норвезького історика Міхаела Стокке з проханням  відшукати хоча б когось із родини Арне Берсоса. Пошуки тривали не більше одного місяця . Завдяки надпису на фотокартці вдалося відшукати в Трондхеймі це фотоательє. Нинішні його працівники відшукали у своєму архіві прізвище та адресу людини ,  яка замовляла дану фотокартку в 1943р. І ось ми отримали поштову адресу  сина Арне — Тура Берсоса.  На жаль,  сам Арне і його дружина вже померли.

Тур з великим задоволенням  прийняв  запрошення відвідати Івана  Вісича. Адже він добре пам’ятає  молодого та сильного українського хлопця, який приходив до них у гості. Батьки Тура  часто  згадували  Івана та переймалися його долею після  полону. «Я був дуже вражений, коли отримав листа з України, в якому була копія фотокартки  із зображенням нашої родини. Така сама фотографія висить все життя в нашому  будинку. Почуття великого інтересу і хвилювання переповнили  мене та сестру Ранді  в ті  хвилини», — писав нам у листі-відповіді Тур Берсос.

І от 16 серпня 2011р. в  Бориспільському аеропорту  ми зустріли Тура Берсос разом з дружиною Герд та молодшою сестрою  Ранді. Незабаром відбулася тепла і зворушлива зустріч  Івана з норвезькими гостями. Сльози на очах 90-річного українця та  75-річного Тура  схвилювали всіх, хто був поряд у ту хвилину. Тільки тоді  норвезькі гості  дізналися,  чому Іван не прислав їм жодного листа з України і багато іншого. В кінці зустрічі фото на згадку, теплі обійми. Тур, його дружина та сестра  запросили Іванового сина Володимира та онука Сашка до себе в гості. Стан здоров’я самого Івана нажаль не дозволяє йому поїхати до Норвегії.

Працівники фонду щиро радіють,  що цей пошук мав такий хороший кінець та відновив контакт між цими людьми. Маємо велике бажання допомагати  і іншим людям у їхніх пошуках».