З Вірменією у серці, з любов’ю до України

Три історії мелітопольських вірмен-переселенців

Вірменська громада у Мелітополі почала формуватися у середині 19 століття. На те було кілька причин: потік біженців з Криму, де тоді точилася Кримська війна, і те, що в молодому місті було чимало вірмен, а його населенню надавалися значні пільги.

У 1884 році в Мелітополі була побудована вірмено-григоріанська церква, яка дивом уціліла після революції, та за радянських часів була знову відкрита вже як православний Олександро-Невський собор, і є однією з найстаріших у місті.

З того часу приплив переселенців з Криму та з Кавказу до Мелітополя продовжувався з нетривалими паузами, вірменська громада росла… І існує сьогодні, маючи своє національно-культурне товариство. Редакція «Нового дня» вирішила звернутися до трьох представників вірменської діаспори з проханням розповісти про себе, своє життя в нашому місті.

 Роман Акопян

Пращури мого батька народилися і жили у Вірменії. Але сам батько був військовим, і ми часто переїжджали з місця на місце. Жили й у Грузії, й у Вірменії. А на початку 1950-х років тата перевели до Криму – він очолив Будинок відпочинку «Понизівка» поряд із Сімеїзом.

Через 2 роки туга за батьківщиною далася взнаки, і тато звернувся з проханням, щоб його направили ближче до рідних, які на той час жили в Тбілісі. Так ми переїхали до Єсентуків. Там я закінчив школу і був призваний до армії.

Служив у Запоріжжі, був керівником військового оркестру. Там я дізнався, що таке справжнє армійське братство. В мене з’явилися друзі. Наш командир ставився до нас по-батьківськи і справді за всіх вболівав. І я вирішив залишитись після демобілізації в цих краях. Після закінчення Запорізького машинобудівного інституту я переїхав до Мелітополя і понад 50 років працював на Мелітопольському моторному заводі. У 2007 році очолив ветеранську організацію підприємства, брав участь у житті вірменської громади.

Ми мали свою художню самодіяльність. Колектив був великий, брав участь у міських конкурсах. Ми збиралися з різних приводів — радісних та сумних. Наприклад, ми згадували річниці геноциду вірмен у квітні 1915 року або землетрусу 1988 року в Ленінакані та Спитаку. Тоді всі вірмени згуртувалися. Хотілося хоч якось допомогти. Ці події залишили незабутній слід у наших душах. Ось кажуть: чому в вірменських очах такий смуток? Пояснюється це просто. Усі сумні події позначилися на пам’яті нашого народу і передаються через погляд.

Дуже шкода, що зараз вірмени у Мелітополі дуже роз’єднані та мало спілкуються між собою. Часто не знають одне одного.

— Як ви вважаєте, чому відбулися такі зміни, чому немає єдності?

— Вірмени – люди з характером і часто не хочуть поступатися один одному. Немає співвітчизника, який зміг би всіх звести разом і примирити. Крім того, всі дедалі більше займаються своїми справами. Ну, і зараз дуже заважає коронавірус. Через карантин немає жодного плану заходів, і потихеньку ми забуваємо один одного. Ми вже давно не маємо консолідації в самій організації. Але ж ми, старші, маємо розповідати підростаючому поколінню історію вірменського народу, співати пісні, допомагати вивчати вірменську мову. Спершу так і було.

— Діти в вірменських сім’ях у Мелітополі зараз знають вірменську мову?

— 50 на 50. Коли діаспора була дружною та організованою, була недільна школа, тоді знали краще. Я сам мову знаю погано, але дуже хотів її вивчити. Вивчав абетку, читав журнали та газети вірменською мовою. Для мене дуже важлива наша вірменська культура.

Ованес Мхітарян

Я виріс у Тбілісі. Був молодий. Поїхав до Криму, в Алушту до дядька та працював з ним у взуттєвій майстерні на модельному взутті. Він був великим майстром і навчив мене.

Потім 1961 року було негласне розпорядження з Москви всіх «неросійських» переселити з Криму, велося переселення з російських сіл на півострів. Тож ми змушені були виїхати і вирішили переселитися до Мелітополя, тому що у начальника нашої майстерні були тут родичі, і від них чули гарні відгуки про місто. Тоді якраз відкрили Міськпобуткомбінат у селі Костянтинівка. Так я тут і лишився – одружився, діти народилися.

— Кажуть, ви були на чолі вірменського товариства в Мелітополі?

— Коли 1992 року стався розвал СРСР, з Баку почали гнати вірмен (тоді під час Карабаської війни, в Баку та інших великих містах Азербайджану пройшла серія вірменських погромів — прим. Ред.). До нас почали приїжджати біженці. Я їх зібрав в одну майстерню, і ми почали говорити про створення національного товариства. Люди запропонували мені як старійшині очолити громаду. Я відмовлявся, вважав, що цим мають займатись молоді. Але мене вмовили, оскільки мене всі знають, і я всіх знаю, давно живу в Мелітополі. І ось 1993 року у виконкомі ми зареєструвалися. Але всім не було коли цим займатися, а я один не можу все робити. Ми відкрили недільний клас у приміщенні ПТУ-24, де діти навчалися рідної мови, а у клубі діти співали та танцювали. Протягом 10 років я займався цим і знаю, що все  потребує багато праці та часу. А зараз, мабуть. всім ніколи.

Каріне Бозян

Раніше ми жили у Баку. Але 1988 року там почалася війна (Карабаський конфлікт зачепив і Вірменію, і Азербайджан — прим. Ред.). Наші рідні поїхали до Вірменії. Ми спочатку поїхали також, і старша донька там пішла до першого класу. Але коли там над шкільним двором почали літати літаки і кидати бомби, ми вирішили звідти виїхати (під час Карабаської війни були обстріли територій обох держав — прим. Ред.). Тому 1990 року, десь у червні, я з дітьми приїхала сюди, в Україну. Чоловік через хворобу приєднався до нас трохи згодом. Старшій дочці тоді було 7 років, середній – 5, а молодшій – 11 місяців.

Тут, у Пришибі (Михайлівський район), жив мамин брат. Спочатку ми жили в нього, а за рік він поїхав, а ми залишилися. Спочатку було тяжко — роботи не було, житла не було, дітей треба годувати. Потім ми найняли будинок із правом подальшого викупу, влаштувалися працювати, потім викупили цей будинок. До Мелітополя ми переїхали 2002 року.

— Як ви пережили 1990-ті роки?

— Якщо є руки, ноги, голова і не боїшся будь-якої роботи, то можна все зробити. Тяжко було, звичайно. Я за фахом бухгалтер, а довелося прибирати, мити їдальню, щоб дітей утримувати. Чоловік влаштувався працювати кочегаром до школи, але зарплату не платили. Як усім було тяжко, так і нам. Пізніше чоловік влаштувався на залізницю, де й працював до пенсії. Я теж змогла влаштуватися в колгосп бухгалтером, а потім знайшла хорошу роботу.

— Коли ви жили в Пришибі, там ще були вірмени, крім вашого дядька та вас?

– Було ще кілька сімей.

– Вам допомагали?

– Родичі намагалися допомагати з Вірменії, посилки слали, а тут – ні. Ми намагалися самі заробити, «кравчучки» тягали, щоб дітей годувати. Я пам’ятаю, у продуктових магазинах давали тоді багатодітним сім’ям згущене молоко, ще щось. Я прийшла, запитала, а мені продавець відповіла: «Це там, де речі продають, ви вважаєтеся багатодітними, а в продуктових багатодітними вважають, коли 4 дітей». Я кажу: а що, ті, у кого четверо дітей, хочуть згущене молоко їсти, а одна дитина — не хоче?

— А як сусіди до вас поставилися?

— Нормально. Ми люди неконфліктні, спільну мову завжди знайдемо, з усіма могли порозумітися. І, як кажуть, добрі справи ніколи не минають. Чим могли, ми допомагали, чим могли, люди нам допомагали. Ми товаришували з усіма. На нашому шляху зустрічалися переважно добрі люди.

— Чи була настороженість через те, що ви переселенці?

– Ні, я завжди казала: поганої нації не буває, є погані люди. В нас такого не було. Діти навчалися в українській школі. Вони українську знають краще, ніж російську. Коли сказали, що в школі викладатимуть все повністю українською мовою, я казала, щоб для батьків тоді зробили факультативи, аби ми могли дітям допомагати у навчанні. Але мої діти з 5 років брали участь у конкурсах читців та з української мови.

— Як ви вважаєте, які зараз є проблеми у вірменської громади в Україні? Можливо, потрібна допомога в чомусь?

— Ви знаєте, дуже хотілося б, щоб громада функціонувала, щоб люди могли зустрічатися (не братимемо теперішню ситуацію з карантином). Тому що в Мелітополі вірмен багато, а один одного багато хто не знає. Діти ростуть і спілкуються один з одним. Хотілося б, щоб спілкувалися, знали свою історію, вчилися. Щоб громада функціонувала, а не лише за потребою діяла. Я 1992 року працювала в Дніпропетровську — там у громаді є зал зі столом та шафою, в якій книжки вірменською, підшивка газет українською, російською, вірменською мовами. Після навчання чи роботи люди заходять туди – спілкуються, чай п’ють, читають. Ми не маємо такого місця. У нас усі хочуть, щоб голова все зробив, але одна людина все не зможе і не встигне – і свої турботи, і справи громади. Мені дуже подобається татарська громада. Вони і співають, і танцюють – у них усе живе! Хотілося б, щоб і в нас так було.

Мені хотілося б побажати мелітопольцям, щоб усі були здорові, щоб мир був у нас в Україні. Україна нас прийняла. І живемо ми тут уже 30 років, вважаємо її своєю країною, своєю другою батьківщиною. Тому хотілося б, щоб наші діти не знали війни.

Хотілося б довго жити, щоб побачити правнуків.

Щоб справедливість була. І щоб влада допомагала людям у складних ситуаціях. Я рік тому потрапила із сім’єю у важку аварію. Ми ледве врятувалися. Я лежала у Запоріжжі у реанімації, пережила кілька операцій. Діти постраждали. Вижила лише завдяки допомозі небайдужих мелітопольців, які допомогли та підтримали морально та матеріально. Понад рік минуло, а суди все відкладаються. Винний ні за що не відповів, не допоміг, навіть не прийшов спитати, чи потрібна допомога. Дуже хочеться, щоб хтось допоміг нам у вирішенні цього питання.

Хотілося б, щоб кожна людина, коли вона робить помилки, розуміла, що колись вона за свої помилки відповість.

Хотілося б, щоб люди вірили в Бога, бо в нашому житті віра та надія – це лише Бог. Можливо, тоді люди були б добрішими і тямущими.

Матеріал підготовлено у рамках І Всеукраїнського конкурсу медіа-ініціатив «Рівні та вільні» за підтримки Центру громадянських свобод.

Юлія Іванова